27 января 1945 года солдаты 100-й – на тот момент уже Львовской – дивизии 1-го Украинского фронта вошли на территорию почти опустевшего концлагерного комплекса Аушвиц-Биркенау. Еще через несколько дней туда же прибыли советские кинооператоры, чтобы снять «хронику освобождения». Детей повторно одели в полосатые робы, велели засучить рукава и продемонстрировать на камеру свои номера. По этому случаю 23 января 2020 года в Израиль на Всемирный форум памяти жертв Холокоста прибыл профессиональный потомок убийц миллионов украинцев (и, конечно, не только украинцев) Владимир Путин, чтобы под аплодисменты собранных в институте «Яд Вашем» высоких гостей объяснить израильскому премьеру Нетаньягу, израильскому президенту Ривлину и еще четырем десяткам иностранных глав государств и правительств, что в истории было много трагедий, но по-настоящему крупных – только две: Холокост и блокада Ленинграда. А также, что в нынешнем мире есть много проблем, но по-настоящему больших – опять же лишь две: антисемитизм и русофобия. Нетаньягу, Ривлин и еще четыре десятка глав государств и правительств радостно с ним согласились.
А одиннадцать лет назад смертельно болен и осознававший этого Тони Джадт в разговоре с Тимоти Снайдером сказал: «Израиль как государство – я считаю, безответственно – эксплуатирует страхи своих граждан. А в то же время эксплуатирует страхи, память и ответственность других государств. Но так он рискует со временем исчерпать моральный капитал, который прежде всего и позволял обеспечить такую эксплуатацию… В последующие годы Израиль обесценит, скомпрометирует и в конце уничтожит значение и потенциал Холокоста, сведет его к тому, чем уже сейчас его многие считают: оправданием Израиля за свое плохое поведение».
Тони Джадт был не только выдающимся историком, он был евреем, который весной 1967 года с сионистским пылом занимался в Англии поиском волонтеров, а потом и сам вылетел в Израиль, чтобы приложить усилия к победе в Шестидневной войне – сначала работой в кибуце, а затем и добровольной службой во вспомогательных войсках. Поэтому Джатд имел моральное право как угодно высказываться о более поздней политике Израиля. Имел, однако мне приведенные его слова до недавнего времени казались отчаянным преувеличением. После бенефиса Путина в «Яд Вашем» уже не кажутся.
К триумфу путинской воли на израильской земле я еще вернусь. А поскольку за последние дни мировые масс-медиа и так посвятили этой теме множество материалов, поэтому все, кто хотел, все уже знают. Менее известной – по крайней мере в Украине – до сих пор остается книга израильского писателя Аарона Аппельфельда «Цветы тьмы». Но есть надежда, что вскоре украинский читатель сможет с ней ознакомиться. Правда, вряд ли таких читателей найдется слишком много. В любом случае, уже изданный в украинском переводе Виктора Радуцкого и Ивана Билыка роман Аппельфельда «Катерина» пока что рособой известностью не пользовался. А жаль: как-никак, роман этот написан от имени украинской крестьянки, которая спасает еврейских детей от других украинских крестьян. И хотя эти другие крестьяне недвусмысленно изображены антисемитами, сама Катерина оказалась настолько положительной героиней, что в Европе и Америке автора – по его собственному признанию – остро раскритиковали, «обвинив в идеализации украинцев».
(укр.)
І ось – «Квіти пітьми». Народившись у буковинському селі Стара Жадова, Агарон (за румунськими документами – Ервін) Аппельфельд згодом мешкав із батьками у Чернівцях, де його – дев’ятирічного – і застала війна. Відразу втративши матір, він разом із батьком був депортований до трудового табору в Трансністрії, звідки невдовзі втік і до кінця німецько-румунської окупації то переховувався, де вдавалося, то волочився селами з такими ж безпритульниками. Дочекавшись радянського наступу десь між Південним Бугом і Дністром, Агарон влаштувався, сказати б, сином полку на армійську польову кухню, дістався з нею, вивчивши дорогою повний набір російських матюків, до Югославії і в підсумку – через Італію – опинився в Палестині. Там опанував іврит і став одним із найвідоміших ізраїльських письменників, автором сорока семи книжок, серед яких і «Квіти пітьми».
Досить простий зі стилістичного й композиційного погляду, цей напівавтобіографічний роман здатен викликати у читача далеко не прості рефлексії. Місце його дії не вказане, але кожен чернівчанин легко впізнає свої Чернівці. Час дії – Голокост. Головних героїв двоє: більш-менш ровесник автора – єврейський хлопчик Гуго і більш-менш ровесниця його матері – українська проститутка Мар’яна. Не маючи інакшої можливості врятувати сина, мама віддає Гуго під сумнівну опіку Мар’яні, яка обіцяє оберігати й пильнувати його «в чотири ока».
Так він потрапляє в бордельну комірчину, крізь шпарини в стінах якої намагається зрозуміти, що відбувається за межами цього загадкового закладу, в самому закладі і в Мар’яниному ліжку. Поступово хлопчик і проститутка зближуються. У вільні від клієнтів-окупантів хвилини Мар’яна впускає Гуго до своєї кімнати й лазнички, купає його у ванні, обіймає й цілує, пригощає коньяком – аж котроїсь ночі… як би це назвати… дає йому перший урок дорослого кохання. А тоді другий, третій і так далі. При цьому й даного матері Гуго слова Мар’яна, не раз ризикуючи життям, теж дотримує, і той факт, що він єдиний з усієї близької і дальшої родини вцілів, – це цілком її заслуга.
Ясно, що суто з пустої цікавості, а все ж кортить пофантазувати: присвоїв би «Яд Вашем» такій Мар’яні почесне звання «Праведниці народів світу», яка, врятувавши одне життя, врятувала цілий світ? Чи вирішив би, що вона у своїй діяльності керувалася прагненням розтління малолітнього? Бо з тою яд-вашемівською логікою, згадуючи протилежні приклади захланного члена НСДАП Оскара Шиндлера і безкорисливого митрополита Андрея Шептицького, буває по-різному. Втім, у «Квітах пітьми» енкаведистські попередники Путіна, які слідом за тією ж 100-ю – на той момент ще не Львівською – дивізією входять у Чернівці, подібними дилемами взагалі не переймаються: впіймавши Мар’яну, вони просто розстрілюють її за співпрацю з окупантом і сунуть далі на Захід. Еге ж, я пам’ятаю, що Мар’яна – це всього-на-всього літературний персонаж. Але історія пам’ятає і, скажімо, Рауля Валленберґа, який врятував від вогню Голокосту десятки тисяч угорських євреїв, після чого мученицьки сконав на Луб’янці.
А ще всі, хто в темі, пам’ятають, який вигляд мало вшанування жертв Голокосту п’ять років тому, коли голови держав і урядів не плескали Путіну в Єрусалимі за гроші його холуя і за сумісництвом президента Європейського єврейського конгресу В’ячеслава Моше Кантора, а приїхали – без незапрошеного Путіна – до музею «Аушвіц-Біркенау». Приїхали не щоб виступати з цинічними промовами, а щоб послухати виступи колишніх в’язнів концтабору. У мене тоді на мить склалося враження, що світ нарешті усвідомив очевидну істину, яку я колись вичитав на плакаті у Кракові: «Гітлер сьогодні сидить у Кремлі». Так, п’ять років тому запросити його на голокостівську поминальну урочистість міг додуматися хіба що такий дегенерат, як чеський президент Земан.
Відтоді з вини кремлівського Гітлера пролилася кров тисяч і тисяч невинних жертв у різних куточках нашої планети, зокрема – і єврейська кров, зокрема – і в Ізраїлі. Пролилася і продовжує литися – тепер під акомпанемент овацій «світових лідерів», з яких цей упир відверто знущається, фальшуючи на їхніх очах минуле і втираючи їм небилиці про боротьбу з ненавистю, національним егоїзмом і шовінізмом, тобто з усім тим, на чому він уже два десятиліття будує свою міжнародну політику. Тріумф оновленої версії Гітлера в «Яд Вашем» – це така моральна катастрофа у світовому масштабі, якої не бувало від часів тієї Катастрофи. Боюсь, але й сподіваюсь, що світ за неї належним чином заплатить. Бо світ, у якому можливі такі речі, не має права на існування.
Джерело — «Збруч»
