Автор — Сергей Воронцов.
В тридцатых годах и румыноязычная, и украиноязычная,и немецкоязычная пресса Буковины были в восторге от «успехов» фашизма и нацизма.
Эта статья — продолжение предыдущей публикации на «Шпальте»( «Ставка на красное»). Она была о популярности коммунистов в тридцатых на Буковине. А эта, собственно, о популярности фашистов в те же тридцатые и у нас же. Сейчас, с расстояния времени, получается, что правы люди, которые не хотели участвовать в этом поединке идиотов, или представляли какую-то третью сторону. Таких среди активных людей немного. Для этого надо было перебороть контекст, окружение. А это трудно. Как правило, мы такие, как и все окружение. Модно быть демократом, и это дает социальные бонусы. Будем демократами, модно «вышиватниками» — так же, «ватниками» — аналогично. Все это преимущественно средство занять место на лестнице общественной иерархии. И больше ничто (но место на этой лестнице и является самым важным в обыденной жизни, поэтому так грызутся в сетях и чубы трещат).
К сожалению, в те времена такими модными были фашистская и коммунистическая концепции. Но не стоит думать, что мы умнее наших предшественников. Они очаровывались своими иллюзиями так же бездумно, как мы своими. Без раздумий о последствиях, средствах, реакции тех, кто рядом, и тому подобную «глупость». Они искали место на социальной лестнице.
Если бы история наконец превратилась из политического инструмента в науку и средство воспитания, то можно было бы сказать, что все описания исторических фактов существуют для того, чтобы мы могли найти фашиста, большевика, бездумного фанатика или равнодушного мещанина прежде всего в себе. Все эти лица всегда присутствуют внутри нас. И если мы их не находим, то это только от недосмотра. Найти и вовремя обезвредить их. В себе.
(укр.)
У тридцятих роках і румуномовна, й україномовна, і німецькомовна преса Буковини були у захваті від «успіхів» фашизму та нацизму. Мріяли про національну домівку. Без ворогів. І це був такий прообраз раю на землі. А хто ж із чесних людей не захоче поборотися за такий рай? Тому фашистську ідеологію підтримували цілком пристойні люди. Професори, журналісти, науковці. Люди нічим не гірші нас. Тоді ніхто й думки не мав, що такі патріоти саме і призведуть свої країни до розвалу, поразки, катастрофи. І до загибелі мільйонів невинних людей. Щоб відчути це, треба було перебороти середовище.
Вітрина виставки ковбас, Чернівці, 1942 рік. Фото Віллі Прагхера
Для того, щоб окреслити сам настрій публікацій на цю тему, наведу такий приклад. Газета «Час» (була тоді така газета) публікує цілий репортаж зі свята фашизму у Римі, як взірець, як мрію ( Муссоліні взагалі був улюбленим у Чернівцях політичним персонажем і героєм, його портретики публікували у нас, щоб їх вирізали і вішали десь на стінці чи ставили у рамочку). Зауважу, що подаю публікацію з україномовного видання просто через зручність, іншими мовами вони були приблизно такими же – безневинними й оптимістичними (орфографію оригіналу збережено):
«Фашизм налетів на Вічне Місто як буревій, і хто хоче дійсно зазнайомитися з його могутнім розмахом, нехай їздить що року до Риму і що року дивується на все нові чуда, що неначе чародійством виникають перед очима. Де пару літ тому купчилися убогі мазанки 16. та 17. століть, проходить величава Дорога Імперії (…)
Гарний Рим і нема сьогодня йому рівного на світі, але щоб зрозуміти його душу, щоб почути ритм його життя, треба відвідати Його в день якогось національного свята, коли напружуються всі струни, які зв’язують нову Імперію з Римом (…)
Ще ранком місто було збуджене голосними дзвонами, які били як на Великдень, і рухом фашистівських відділів, яких новий «римський» крок голосно відбивався по порожніх ще вулицях. Фашисти йшли безконечною лавою. Йшли маленькі баліли, з маленькими прапорцями та рушничками до гри за плечима. Йшли молоді стрункі фашисти, йшли старші, і зовсім старі, йшли відділи дівчат, всі з прапорами, з музикою і всі в напрямку Венеційської площі на якій мала відбутися парада. Цю площу обчислюють, разом з сумежним Троянським форумом, на 50 тисяч люду, але коли б він міг вмістити півмільйона, то й тоді не було б місця для всіх, що бажають там бути».
газета «Час» (1938 рік)
І так далі – радісно і піднесено. Доволі мало було сторожких, критичних публікацій. Багато було про такий підйом почуттів, про справедливість, ефективність фашизму (потім нацизму). Якщо на початку тридцятих така-сяка критика була у тому ж «Часі», то наприкінці тридцятих фашизм воістину був популярним трендом. Людям подобалося, і вони як би не дуже помічали інших, кому це не подобалося. Цікава подробиця: тоді у потягах їздили групи веселих товариських хлопців і дівчат, які не хотіли нічого, крім того, щоби просто навчити інших по-новому вітатися – просто піднімати руку у римському салюті. Ці компанії були смішливі, доброзичливіші і хотіли лише одного: привітайся по-іншому, не так, як звик — хіба це важко?
Це був час благих намірів і піднесення. І аж ніяк не насильства. Точніше, насильство було. Його було багато, але його ніхто не помічав. Вони не були гірші за нас. А ми — не кращі за них. Ось це весь час треба проговорювати. Бо історія, як зауважив на початку, існує для того, щоб ми могли знайти фашиста, більшовика, бездумного фанатика чи байдужого міщанина насамперед у собі.
А як закінчилася та історія, ми знаємо.
Тож закінчу цитатою з листа чернівчанина з таборів Трансністрії, 1942 року. У нашому обласному архіві зберігається більше сотні таких листів. Волань про допомогу, свідчень про велику ницість заради «великої» мети (чомусь це збігається завжди). Сотні розповідей про тих, хто грабував, обманював, доносив тощо. Списаних дрібних для економії почерком, нелегально переданих. Здавалося б, який зв’язок між радісними піднесеними публікаціями тридцятих на кшталт тих, які ми подали на початку, і цим листом чоловіка, що помирав у 1942 році. А він є.
«Повідомляю тобі, що ми всі дуже виснажені через голод. Ми просимо тебе якомога швидше все зробити і передати все швагрові через посередника без оплати. Продай останнє. Ми чули про вашу біду. Таку суму не лишають у чужих руках, як ти, але що можна зробити. Зрозуміло, як білий день. Ми повільно вмираємо від голоду. Спробуй сам щось зробити. Вже майже пізно, і я прошу посередника якомога швидше відправити це. Чи побачимося ми ще? Цілую вас […] […] […], цілують вас усі наші [підпис]
Адреса:
Краутгаммер Шмідгассе 18 Цалар Чв [Чернівці]
Хтось спитає, навіщо думати про це у країні, яка обирає Президентом російськомовну людину, й не такого вже етнічного українця. Ми насправді переплюнули Сполучені Штати у своїй широті поглядів. Значить, щось у світі змінюється.
Але час від часу пригадувати, як воно все було, має певний сенс. Щоб хоча б зрозуміти, що така можливість є завжди. І часи можуть змінитися. Якщо не виковиряти з себе абсурд. Особливо коли чергова велика мета знову вимагатиме великої ницості.
Листи з таборів Трансністрії, які зберігаються у Чернівецькому обласному архіві
Джерело — «Шпальта».
