Исследователь и журналист Сергей Воронцов продолжает историческую рубрику о мультикультурном уютном городе Черновцы и о более серьезных темах, приближенных к реальности.
Показ фильма про Василя Стуса (пока что для узкого круга в кинотеатре «Черновцы») обнаружил интересный нюанс — ожидаемых публикой сцен с Медведчуком (который, как известно, был «адвокатом» Стуса в процессе 1980 года) в фильме таки нет. А в СМИ так долго уверяли, что защитят авторский коллектив, творческий замысел от давления. Из этого всего следует вывод не столько об авторском коллективе, сколько о том, что Медведчук был неотъемлемой авторитетной частью власти, которая ушла в апреле. Этот наглый тезис, конечно, можно отрицать вволю. Любителей сладких миражей у нас много. Но даже мелочи указывают, что последние два-три года мы наблюдали борьбу нанайских мальчиков, когда речь шла о власти и оппозиции. Фактически речь шла об одном и том же.
Впрочем, блог, как всегда, о Черновицкой истории. История для сравнения. Итак, адвокат Медведчук, который говорит, что в восьмидесятые годы он и не мог защитить Стуса, даже если бы хотел, и… два черновицких дела диссидентов восьмидесятых годов, где также были адвокаты. Но те юристы защищали своих подзащитных даже в советские времена, даже в Черновцах.
Первая адвокат — это Нелли Немиринская, чье фото ниже.
(укр.)
Вона не чернівчанка, а луганчанка, але захищала політичних в’язнів, зокрема у Чернівцях. У Садгірському районному суді, в Сокирянській колонії. У звичному прямому сенсі цього слова — захищала. З великою віддачею, з ризиком для себе, з наріканнями від влади. Вона пам’ятає наших чернівецьких суддів, наших прокурорів, хто що сказав. Пам’ятає всі драми, які були нецікаві нам тоді і нецікаві й зараз. Її промови – типові адвокатські. Гарячі, фахові, безстрашні. Чудом вони залишилися, їх можна почитати. В тих промовах, наприклад, Немиринська абсолютно впевнено заперечувала, що знаменитий «Архіпелаг ГУЛАГ» Солженіцина містить наклепи на радянський лад. Вона просила спростувати не книгу, не автора, а описані факти. Такої об’єктивности подекуди не вистачає і зараз, коли вже звикають заперечувати постать, газету, телеканал, а не факти, які вони подають. Ми знову стали радянськими. Не в ідеології, а в сутності. У підході. Немиринська дозволяла собі звичайну нормальність у політичних справах. І це було дивом.
Неллі Немиринська вважала своїм обов’язком захищати дисидентів, тому що її батьки свого часу стали жертвами політичних репресій у сталінський період. Для нас цікаво, що з великими труднощами, але все ж її діяльність була можливою. Вона не могла перемогти на процесах, але, безумовно, це була надзвичайно важлива підтримка для підзахисних. Цікаво, що певною мірою вона навіть зустрічала розуміння колег-юристів. Її вже подекуди розуміли. Вона це описує.
Промови Немиринської щодо чернівецьких справ (де вона захищала Йосифа Зісельса) —унікальні документи у сенсі передачі атмосфери тих часів, дуже важливих нюансів. І вони заслуговують і на републікацію (звісно, не у статті), і на окрему велику розповідь. Та мені хотілося розповісти не тільки про цю незвичайну пасіонарну постать. А про звичайну чернівецьку адвокатку Галину Козорєзову. Вона не шукала ображених владою, не була опонентом влади, а просто працювала адвокаткою. Думаю, багато хто навіть знає і пам’ятає її.
Якось мені пощастило натрапити в архіві на справу Якова Розенберга (1984-1985 рр). Це був (він живий) звичайний радянський «технар», типовий чернівчанин тих часів. Він дружив із людьми дисидентських поглядів. Його звинуватили у наклепництві на радянський лад. Захищала його згадана адвокатка Першотравневої юридичної консультації Козорєзова. І коли я погортав справу, то був здивований, що, попри стереотипи про можливе й неможливе, це був справжній захист. Вона поставилася до ситуації, як до звичайної справи. Ніякого страху. Це були часи Черненка, густо консервативні, коли у партії відновили сталініста Молотова (який із Ріббентропом порішав), він примудрився дожити до слушної нагоди.
Не дуже вдячна справа у короткому форматі статті переказувати нюанси цієї історії, я просто наприкінці тексту подам касацію Козорєзової на вирок суду. З неї багато чого зрозуміло. І це унікальний документ. В адвокатській касації ми бачимо і стурбованість долею молодої людини, й адвокатську вправність, і знання кнопок, на які треба тиснути, і, свого роду, сміливість (до речі, погляди Козорєзової були справді лівими, і вона брала участь у громадському житті Чернівців уже після 1991 року як діячка лівих поглядів).
Так що Медведчук, звісно, дещо лукавить, що неможливо було. Ось одразу два приклади з історії маленького міста Чернівців, що захищати тією чи іншою мірою було можливим. Тож, якщо говорити словами Бродського «Если выпало в империи родиться, лучше жить в глухой провинции…» Тут принаймні адвокати не заробляють на клієнтах стартовий капітал для входу у політичну систему. Але кар’єри так не зробиш, як та ж Немиринська чи Козорєзова. Системі потрібні докази, в будь-які часи, радянські-не радянські, часто немає значення.
Звісно, є дуже потужний контраргумент для подібних історій зі Стусом – «а хто ми такі, щоб судити?» Справді, я теж так думаю. Та спадає ще одна думка: «А хто ми такі, щоб пробачати?» Наше право пробачати таке ж ефемерне, як судити. Мало хто думає про це. І на чому воно ґрунтується, це право пробачати, на широті душевній чи на подібності гнилі? Це ж теж цікаво.
Цікаво все ж обговорити успіх колишнього адвоката Стуса. Він став знаменитістю, отримав успіх. А чи знали ви, наприклад, про цю ж Немиринську, яка справді захищала? Чи цікавилися б новинами про неї? Не будемо лукавити… Наші справжні пріоритети — успіх, гроші, відсутність проблем, вплив, влада, добре місце у системі. Все, що є у Медведчука, ми хотіли б мати, і ми майже ніколи не хочемо мати того, що було у Немиринської… Ні тоді не хотіли б, ні зараз…
Тож чи вигідно захищати Стуса? Думай-те…
Джерело — «Шпальта».