Предлагаем вашему вниманию отрывки из статьи доцента истории ЧНУ Ганны Скорейко.
Полный текст статьи — по ссылке на сайте Центра буковиноведения.
Ганна Скорейко (Черновцы)
К проблеме формирования толерантности в полиэтнической среде окраинной Буковины.
Изменение традиционной этноструктуры общества, особенно в Европе, стало свершившимся фактом современности, следствием глобализации и еще одним вызовом современной цивилизации. Этот процесс происходил незаметно, но однажды рядовые граждане вдруг осознали, что рядом с ними обитают чужаки с другим языком, верой, менталитетом, моральными и духовными ценностями. Что их становится все больше и они уже требуют отдельного «места под солнцем». Если же, помимо всего, они становятся конкурентами автохтонам, это вызывает особое напряжение в обществе, которое именуют ксенофобией, расизмом, фашизмом и т.д. Ища пути преодоления этого напряжения, человечество вновь обращается к прошлому историческому опыту, чтобы в очередной раз убедиться, что наиболее эффективным является дух толерантности, который следует воспитывать как у пришлых народов, так и у местного населения.
Современная Украина переживает все обозначенные общественные процессы и должна противостоять глобальным вызовам, в том числе и миграционным волнам, которые выбрасывают из Украины значительный избыток активных рабочих рук, однако в то же время «прибивают» такие же активные силы уже из других, в первую очередь, восточных регионов континента. Поэтому налаживание мирного сосуществования в условиях поликультурности требует значительного внимания. Свой вклад в это дело вносят общественные организации. В частности, с целью повышения осведомленности украинского общества в отношении культурного диалога в Украине и для создания положительного имиджа мультикультурной общины была проведена социальная кампания 21 мая — Всемирный день культурного разнообразия во имя диалога и развития. Организаторы обратили особое внимание на необходимость формирования позитивного отношения украинцев к представителям разных народов и обществ, привлечение внимания к положительному вкладу людей разных национальностей в повседневную жизнь. Социальная кампания также имела целью убрать у украинских граждан негативные стереотипы в отношении культурного разнообразия, существующего в них страха, пренебрежения и непонимания, и наоборот, — помочь увидеть, прежде всего, положительную сторону явления. «Развитие культурного разнообразия только улучшает качество нашей повседневности, делает его более интересным, содержательным и окрашенным в разные цвета, — утверждает Координатор проекта госпожа Луа Поттиер.
(укр.)
Кампанія стартувала під лозунгом «Колір шкіри не має значення!», але насправді, Україна впродовж всієї історичної минувшини була і залишається яскраво вираженою євроазійською контактною зоною, тому здобула дуже важливий для всієї людської цивілізації досвід мирного співіснування різних народів. Найцікавішою може стати модель міжетнічних взаємин, створена на Буковині в австрійський період. Йдеться про «буковинську толерантність», яку тривалий час вважали своєрідним регіональним міфом, однак нині все частіше звертаються до нього, як до вже випробуваного механізму формування суспільного миру в краї, і політики, і науковці. Зокрема, даної проблеми торкалися професори О.В.Добржанський та А.М.Круглашов. Однак вона ще не стала предметом спеціального наукового дослідження.
Європа вже не раз переживала значні потрясіння, викликані масовими міграціями, найпотужніша хвиля яких припала на кінець ХVІІІ – першу половину ХІХ ст. Це явище представляє особливий інтерес, адже воно являє собою невід’ємну частину суспільно-політичних, геополітичних та соціальних змін, які завершили ХVІІІ ст. і водночас започаткували новий етап у розвитку європейського континенту під назвою „довге дев‘ятнадцяте століття”.
Маленька Буковина опинилася у горнилі всіх означених процесів і в ній, як у краплі води, відобразилися всі переміни економічного, політичного і соціокультурного життя європейських країн і народів. Але ще більший інтерес представляють ці зміни з огляду на порубіжний характер краю. Більше того, Буковина відноситься до тих країв, які у всі часи, починаючи з епохи Римської імперії, залишалися окраїнними в складі держав, до яких за певних історичних обставин вони входили. Тому тут виробився особливий тип поліетнічного суспільства, якому притаманна толерантність, сформувався той спосіб терпимого співжиття представників різних етносів і конфесій, який давав можливість виживати і об’єднуватися в єдине ціле, щоб зберегти себе як в умовах постійного переміщення цілих груп населення у пошуках кращих умов життя, так і в обставинах політичного чи військового протистояння сусідніх держав.
Можна з певністю стверджувати, що відмінність буковинців від мешканців інших поліетнічних прикордонних регіонів визначалася декількома факторами.
Домінуючим тут, на нашу думку, був етнічний чинник. Історично склалося так, що основа населення тут складалася в період входження краю до складу Галицько-Волинського князівства, і північна частина його активно заселялася українцями. З початком молдавського періоду його історії південь став ареалом розселення молдаван. Таке «розмежування» залишалося і у період входження краю до Австрійської імперії. Разом з тим відразу слід зазначити, що виключно «чистих» етнічних повітів у краї не було. Переважно українськими були північні Кіцманський, Заставнівський, Вашковецький, Вижницький, Чернівецький повіти, де українці становили від 93 до 77 %. Буковинські румуни мали перевагу в південних повітах: Гура-Гуморському, Кимполунзькому, Радівецькому, Сучавському – 70-60 % [8].
Кількасотлітнє співіснування двох народів неминуче призвело до формування смуги змішаних, найчастіше українсько-румунських чи румунсько-українських громад, де співвідношення між цими групами було майже пропорційним і дещо коливалося від одного урядового перепису до наступного в залежності від політичної кон’юктури. Показовим є приклад села Чагор, де у 1890 р. українці становили 51,7 %, румуни — 43,6 %, у 1900 р. це співвідношення дещо змінилося на користь румунів, а в 1910 р. українці вже становили 31,5 %, в той час як румуни — 61,7 % .
При цьому, такі зміни відбувалися не за рахунок міграції цих народів, а виключно внаслідок змін етнічної самосвідомості або маніпуляцій довкола етнічної статистики. Л.А.Симігінович-Штауфе про особливості перебігу таких процесів у місцевостях компактного проживання українського і румунського населення писав: „Русин православної віри відвідував одну церкву зі своїми товаришами по-вірі – румунами доти, поки він або по крайній мірі його нащадок не забував про своє походження і мову та починав сприймати себе як румуна. У тих населених пунктах, де населення було переважно русинським, відбувалася протилежна денаціоналізація. Чого не могла зробити спільна віра, те відбувалося через шлюби” [12, с.38]. Масових переселень українців у південні райони, чи румунів у північні не спостерігалося, етнічні ареали, сформовані у попередні періоди, були доволі стійкими.
Одним із найважливіших, об’єднуючих два народи, був фактор зайнятості – і румуни, і українці у переважаючій своїй більшості були землеробами та скотарями. Більше того, на початку ХХ ст. вони мали майже одинаково низьке представництво серед службовців краю – всього 0,9 % українців і 1,3 % румунів належали до цієї дуже впливової соціальної категорії. Для прикладу, німці тут були представлені часткою у 7,3 %, поляки – 6 %, а євреї – 9,7 %. Традиційно низьким був і прошарок робітництва – 7,5 % у румунів та 10 % — українців.
Важливо наголосити ще й на низькому рівні освіти серед двох автохтонних народів, який суттєво відрізнявся не тільки від загальноавстрійського, але й освіченості місцевих німців, євреїв та поляків. Так, у 1900 р. в 20-річному віці вміли читати і писати: 80 % німців та євреїв, 68 % поляків, 54 % румунів, 38 % українців [10, S. 86-87]. Неважко простежити, що українські та румунські діти частіше, ніж інші, залишалися поза освітою.
Таким чином, місцеві автохтони – українці та румуни — залишалися селянами із низьким рівнем урбанізації, а це передбачало не конкуренцію, а щоденну копітку і надзвичайно важку селянську працю.
Однозначно позитивний вплив на підтримання міжетнічного миру в краї мали євреї, які становили третю за чисельністю групу на Буковині. Хоча вони мешкали тут ще з молдавських часів, переважна більшість їх прибула вже після приєднання до Австрії: якщо у 1796 р. частка євреїв становила майже 2 % від усього населення, (в Чернівцях 17,4 % від усього населення міста), то у 1910 р. вона зросла вже до 13 %.
Вже в той час більшість євреїв селилася в містах і селищах краю. І це зрозуміло, адже основним заняттям євреїв, які прибували з інших провінцій краю, Молдавського князівства, а у кінці ХІХ ст. ще й з Російської імперії — були: комерційно-торговельна, промислово-реміснича, фінансово-лихварська діяльність. З часом сфера діяльності євреїв розширилася — вони були зайняті в освіті, медицині, судово-адміністративній сфері, значну частку складали і серед представників вільних професій. Землеробів серед євреїв було дуже мало.
Як правило, вони проживали розсіяно у всіх населених пунктах Буковини. Їхня чисельність в громадах залежала від величини села і перспективи його розвитку: в невеликих селах представництво євреїв було незначним а найчисельніші єврейські общини були у повітових центрах. За результатами перепису 1910 р. євреїв зовсім не було тільки в 4 селах Буковини — двох німецьких і двох російських, заселених старообрядцями.
Цікаво, що євреї у Австрійській імперії не визнавалися окремою нацією. Вони розмовляли мовою, схожою на німецьку, тому їх навіть часто записували до німецької мовної групи. Якщо ж вони тривалий час мешкали в українських чи румунських громадах, то визнавали своєю розмовною мову даної громади [15, S. 26-27]. Значна частка євреїв, які прибували на Буковину з Галичини, розмовляли тільки по-польськи і були, за висловом дослідника Ярослава Грицака, “євреями за походженням і поляками за національністю”. Саме мовна адаптація робила євреїв своєрідними буковинськими толерантами. Як правило, вони спілкувалися мовою громади, в якій проживали, одночасно оберігаючи і свої власні традиції. Це давало їм можливість мирно уживатися з місцевим населенням, незважаючи на свою конфесійну замкненість.
Не були вони конкурентами місцевим мешканцям, займаючи ті ніші зайнятості, які сільське населення традиційно оминало. Це зробило євреїв економічно найміцнішими на Буковині на початку ХХ ст.: самостійні власники становили 51,5 %, службовці – 9,7 %, робітники – 18,4 %, поденники – 2,9 %. Половину всіх орендарів краю теж становили євреї.
Зокрема, вони мали значний вплив серед ремісничого й промислового населення: 38,2 % були самостійними власниками. Частка самостійних поляків та німців в цій галузі становила по 32,0 %, українці – 28,8 %, а румуни – 24,9 %. Найміцніші позиції євреїв були у торгівлі й транспорті: 54,9 % з них були самостійними власниками, 7,7 % були службовцями. Беззастережну першість вони тримали серед державних чиновників, вільних професій – 70,3 % самостійних і 23,0 % службовці.
Таким чином, єврейське населення, сформувавши третю за чисельністю групу на Буковині, ніде не поселялося компактною масою, а навпаки, розсіяно мешкало у всіх населених пунктах, підлаштовуючись під традиції місцевого населення, або домінуючої етнічної групи. Будучи економічно найміцнішою етнічною групою, євреї традиційно були зацікавлені у безконфліктному співіснуванні з іншими етнічними групами, особливо місцевим населенням, на Буковині.
Крім того Буковину населяли німці, поляки, угорці, росіяни (липовани), словаки, вірмени, чехи, більша частина яких прибула вже після приєднання краю до Австрії. Майже всі вони представляли міське населення – службовці, чиновники різного профілю, вчителі, правники та медики. вці, чиновники, яких присилали на Буковину для виконання службових завдань. Зрозуміло, це було переважно міське населення, яке і оселялося у повітових центрах та буковинській столиці.
(…)
Таким чином, в краї сформувалася особлива етнічна структура населення, основу якої складали два корінні народи з суцільно заселеними українськими північними та румунськими південними районами й смугою змішаних в етнічному плані громад. Більше того, це були майже пропорційні етнічні групи: у 1880 р. на Буковині українці становили 42 %, румуни 33 %, а у 1910 р. – відповідно 38 % і. 34 %. Всі інші етнічні групи являлися вже вкрапленням у цю відносно гармонійну біетнічну спільноту, скріплену «скобами» соціальної рівності.
Ще одним фактором буковинської толерантності слід визначити поліконфесійність: на Буковині були представлені всі європейські релігії. На середину ХІХ ст. в краї проживали православні і греко-католики, римо-католики і протестанти лютеранського та реформаційного спрямувань, іудеї і старообрядці, навіть по кілька представників старокатолицької, англіканської церков, менонітів, мусульман. У краї майже не існувало одноконфесійних громад. Кожен народ, який прибував на Буковину, приносив не тільки свої традиції і звичаї, але й свою релігію, яка свято оберігалася.
Кожна церква мала свою організацію, свій клір, свої храми. Мирне співіснування зумовлювалося тим, що в основному населення Буковини сповідувало християнство, яке до початку ХІХ ст. вже пережило внутрішні розколи і було представлене численними напрямками, які співіснували в злагоді у більшості європейських держав. Тут майже всі етнічні групи всередині були розділені між кількома конфесіями: українці та румуни належали до православної (більшість) та греко-католицької церков; німці – до римо-католицької та протестанських церков, вірмени теж поділялися на католиків та православних. Така багатоманітність релігійного життя обумовлювала пошуки мирного порозуміння в краї, а отже тут не було зафіксовано серйозних міжцерковних конфліктів. Але домінуючою традиційно залишалася православна церква. У краї не тільки вдалося зберегти вплив православ’я, але й зміцнити його через заснування Буковинської митрополії, перетворити у його у вагомий фактор політичного впливу. Однак приналежність місцевих українців та румунів до однієї конфесії найчастіше було запорукою міжетнічної злагоди.
Хоча, задля справедливості слід зазначити, що якраз православна церква перетворилася у арену протистояння між українцями на румунами в кінці ХІХ — на початку ХХ ст., коли українське та румунське духовенство активно включилося у політичну боротьбу, в тому числі використовувало свій вплив на віруючих через проповіді. Це явище було названо сучасниками «буковинською війною», яка характеризувалася активною полемікою, інформаційними нападками, ідеологічними суперечками, але повністю виключалися криваві сутички між ворогуючими сторонами.
Таким чином, можна говорити про декілька факторів, що визначили формування особливого суспільного миру, який сформувався на Буковині і характеризувався толерантністю місцевих мешканців.
По-перше, основу населення — дві третини — складали дві рівновеликі етнічні групи українців-русинів та румунів-волохів, які займали відповідно північну та південну частину краю, а отже між ними не було територіальних суперечностей. Обидва автохтони впродовж тривалого історичного періоду перебували на одному соціально-економічному рівні, тут були відсутні політичні преференції, що й заклало особливий суспільний мир у регіоні. Всі переселенці, що з‘являлися тут з кінця ХVІІІ ст., займали вільні ніші суспільного розподілу праці. Вони не витісняли місцеве населення зі звичних сфер зайнятості, а доповнювали їх. Таким чином, грунт для конфлікту економічних та соціальних інтересів був відсутнім.
По-друге, на відміну від інших порубіжних регіонів, буковинське населення не страждало від тягарів історичних кривд, тут не було поділу народів на „гнобителів” і „пригноблених”. Навіть поява у краї австрійців, поляків та чехів, які представляли нову імперську владу, не порушила вже встановлених традиційних норм суспільних відносин і місцеве населення не відчувало себе жертвою окупаційного режиму.
По-третє, ще в молдавський період в краї заклався особливий конфесійний мир, обумовлений приналежністю місцевих румунів та українців до єдиної православної церкви. Він не був порушений появою тут у кінці ХVІІІ ст. греко-католиків, римо-католиків, лютеранів та представників інших конфесій. Причина полягає не тільки тому, що всі вони були відносно малочисельні, але й з огляду на те, що у Європі міжконфесійні конфлікти вже завершилися і всі представники християнських церков вже виробили способи мирного співжиття.
Стійкість внутрішнього миру в краї можна вважати феноменальною: його не порушили політичні потрясіння кінця ХІХ — початку ХХ ст. Політизація всіх сфер життя не обминула Буковину, але вона не вийшла за межі політичного протистояння, не переросла у відкриті конфлікти, як це спостерігалося в інших регіонах. Впливи на ці процеси зовнішніх сил були надзвичайно потужними. Зокрема, найвідчутніший був тиск з боку сусідніх держав: Румунії, яка виношувала плани об’єднання всіх румунських земель і всерйоз розраховувала на підтримку буковинських румунів у цій справі, та Росії, яка зробила вагомий внесок у збереженні русофільських настроїв у краї. Але й вони не зуміли перетворити Буковину на воєнний полігон. І те, що 3 листопада 1918 року відбулося Буковинське народне віче, а представники політичних еліт зуміли знайти компроміс у вирішенні надскладного питання щодо статусу краю, є яскравим цьому підтвердженням.
Таким чином, порубіжний характер Буковини зумовив формування тут особливого типу регіональної самосвідомості, в основі якої лежить закладене попередніми поколіннями почуття терпимості і толерантності. Міграційні хвилі і політичні режими не тільки не змінили, а, навпаки, зміцнили цю рису буковинського населення.
