«В то время стояла невыносимая жара, и жители села Кучурмаре и Волоки обвинили двух старых женщин, якобы те заколдовали дождь и облака. Это суеверие распространено и сегодня, но до применения силы сейчас не доходит, а тогда такое было. Жители села избили плетями одну бабу и угрожали сжечь на костре другую, если не пойдет дождь. Чтобы освободиться, эти бабы обвинили жену и тещу старосты села Кучурмаре. Только немедленное бегство спасло их от смерти. Чтобы успокоить возбужденных крестьян, пришлось прибегнуть к помощи военной силы».

Это отрывок из книги выдающегося буковинского историка Раймонда Кайндля «Буковина в 1848 и 49 годах». В ней мы видим, что от Средневековья нас отделяет не так много лет. А, если честно, ничто не отделяет. Оно всегда в нас. Настоящая шутка, пожалуй, лишь в том, что мы еще потом вежливо здороваемся с теми, кого травили. Такое достояние прогресса.

Меня же заинтересовала целая группа мыслей черновицких авторов о том, что во время разного рода террора, Холокоста и геноцидов сдавали жертв-соседей, как сейчас «сдают» тех, кто заболел. Это тот же механизм и те же люди.

Это довольно меткая черная шутка, что Гравитон проснулся, а они уже в гетто. А Клокучка думает: «Слава Богу, не мы». Мне кажется, такой ход мыслей очень правильно отражает определенные настроения определенных людей. И здесь даже благодарен власти, что она какая-то нормальная.

Почему меня заинтересовали эти мысли. Потому что те же стихийные погромы и убийства, которые происходили в Черновцах в 1941 году, имели такую же природу, что и выступления в Санжарах или на Гравитоне. Массовый психоз, такой зверский эгоизм, страх, ревность. Последствия, проявления очень разные. Но причина та же – животное внутри.

Можно ли преодолеть какие-то трудности паникой и тупостью? Как знать. Может, кто-то и так одолевает … только потом он в зеркале видит дурака и паникера.

Поэтому несколько историй о людях, которые вели себя во времена гораздо большей опасности, под угрозой смерти, как… люди. К сожалению, черновчане о них мало знают. Вообще не знают, если честно. Мне показалось интересно вспомнить их именно сейчас. И еще и потому, что действительно их до сих пор никогда не упоминали.

(укр.)

Ґанна Кава

У Чернівцях це ім’я не знає ніхто. Хоча це історія для фільму.

Ми всі знаємо, що на Турецькій площі (я називаю її так навмисно, тому що не вірю у клерикальні назви громадських місць у XXI столітті. Бо площа не може, не повинна належати якійсь одній релігійній корпорації. Це сором саме для релігійної корпорації) стоїть пам’ятник поетесі Розі Ауслендер — жінці яскравої долі і яскравого таланту. Вірші її варто почитати. Наш видатний перекладач та науковець Петро Рихло подбав про те, щоб чернівчани могли зробити це українською мовою. Це неймовірна доля жінки: з фатальним коханням, великими подорожами, сидінням у підвалах НКВС (у 1940 році), спробами виправити світ за допомогою філософії. Усе було.

Ауслендер провела три роки війни у Чернівцях. Вона працювала на обов’язкових роботах, як рабиня двадцятого століття, як працювали тоді майже всі чернівчани-євреї (і це було навіть щастя. Бо тих, хто не міг працювати, просто висилали у табір на вірну смерть). У лютому 1943 року Розу Ауслендер звільнили з роботи. Отже, і її очікував табір. Вона переховувалася десь у підвалах на Сагайдачного чи Барбюса (щоб тепер наші хворі так не переховувалися). Але не мала ні грошей, ні засобів для існування.

У той час у Бухаресті жила прихильниця таланту Рози і просто хороша людина, яку звали Ґанна Кава. Весь 1943 рік Ґанна Кава регулярно приїжджала з Бухареста до Чернівців до Рози, аби привезти їй їжу, гроші, речі, які збирали у Бухаресті. Хоча для самої Кави це було небезпечно. Ймовірність того, що на цій допомозі єврейці на нелегальному становищі її арештують (і що там буде далі), була набагато вищою, ніж смерть від кашлю. Але все ж вона приїжджала і приїжджала. Щоразу ризикуючи. Вона залучила до допомоги своїх друзів, які підтримували Розу морально, вселяли у неї віру, що все зрештою буде добре. Й ось 1944 року з приходом радянських військ Роза принаймні позбулася одного страху. І вона… дожила. Завдяки Ґанні Каві, яку ми не знаємо.

Тобто щоразу, коли ми дивимося на такий пам’ятник, маємо розуміти, що за ним стоїть багато людей, які врятували цю людину, вклали в неї. Хоча могли би здати, цькувати й отримати «задоволення» від своєї пильности. Пам’ятник Розі — у чомусь це тінь від живої Ґанни. Ми бачимо пам’ятник Ауслендер, але він ще й Каві та багатьом іншим людям.

Ґанна була біженкою з Польщі у Румунію. Емігрувала від війни у 1939 році. Мешкала у Бухаресті. Була багатою вдовою. І свої гроші використала для порятунку й підтримки людей під час Другої світової війни. А після війни працювала вчителькою у сиротинці Трансністрії. Була ще художницею і писала вірші, але не надавала цьому надто великого значення.

Загадка Валентина Александреску

Ще одне нікому невідоме ім’я належить рятівнику поета Пауля Целана у Чернівцях. Целан, до речі, сам врятував свого друга від депортації у Сибір, яка відбулася у Чернівцях 13 червня 1941 року. Про це майже ніколи не згадують. Він сам рятівник і небайдужа людина. Коли до нашого міста ввійшли нацисти і румунська влада, після масових розстрілів, після перебування у гетто Пауль Целан у 1942 році був у страшному безпорадному психологічному стані. Його намагалася підняти – і їй це вдалося – його коханка Рут Лакнер. Є такі птахи – зимородки, вони дещо аристократичніші, ніж деякі жителі Чернівців. У зимородків самець слабкіший, ніж самка, і під час перельоту через море, коли він слабне, вона його утримує на собі. Так само вчинила і коханка Целана.

Однак улітку 1942 року сталася нова хвиля депортації до таборів. Румунський підприємець Валентин Александреску, який був другом Рут, вирішив допомогти сім’ї Целана та іншим знайомим євреям – декільком родинам. Він мав невеличку парфюмерну фабрику, яка була розташована на вулиці Міцкевича. Облави проводилися у вихідні. Оскільки фабрика не працювала, Александреску тими днями надавав можливість переховуватися там. Він хотів допомогти і батькам Целана, тож надавав їм офісні приміщення. Але матір Пауля у важкому психологічному стані більше боялася ховатися, ніж прийняти «долю». І батьки не врятувалися. А Целан, який був менш фаталістичним, завдяки коханій Рут та Александреску пересидів облави на фабриці. На жаль, окрім, як зі спогадів самого Целана, ми більше нічого не знаємо про Валентина Александреску.

Розумію тебе, як ніхто

І третя дуже невеличка історія.

Коли мера Траяна Поповича, який врятував багатьох чернівчан на своїй посаді 1914 року, вже звільнили, і він працював адвокатом у Чернівцях, то переховував у своєму офісі родину друзів-євреїв. У них була донька Сільвія. В один із вечорів Траян Попович подарував їй свою фотографію на згадку.

На звороті він написав: «Сільвії, доньці мого друга, втомленій дитині нещасної нації та ще більш нещасних батьків, від тої душі, яка розуміє її трагедію. 2 липня 1941 року».

І Сільвія пронесла це фото через все життя. А потім здала до музею у США.

А що будуть згадувати про чернівецьких сусідів, героїв недавнього пікету? Та їх найкраще якомога швидше забути.

Джерело — «Шпальта».